Едуард Скрипець: Якби не баскетбол бачив себе у веслуванні (частина 2)

До Вашої уваги друга частина інтерв’ю з відомим баскетбольним тренером Едуардом Скрипцем. У першій частині нашої розмови Едуард Богданович розповів про своє бачення роботи у Львові, натомість у другій читайте про багаторічну роботу фахівця в Україні та Казахстані, вихованців, якими пишається спеціаліст та навколобаскетбольні захоплення.

Едуарде Богдановичу, в Україну Ви повернулися після роботи в Казахстані, де теж працювали з дітьми. Чим запам’ятався цей період життя?

Працював там протягом восьми років. Потрапив туди з южненського «Хіміка». Спочатку отримав пропозицію від команди тамтешньої Національної ліги, аналогу нашої Суперліги. Два роки працював помічником тренера дорослої команди, ще стільки ж старшим тренером. Історія моєї роботи в Атирау чимось схожа до Львівської. У Казахстані теж була людина – Булат Мухамбеткалієв, яка прагнула підняти місцевий баскетбол на якісно новий рівень. У перший рік вдалося виграти чемпіонат Казахстану, грали в Балтійській лізі, де досягали непоганих результатів. Коли почалися фінансові негаразди, довелося відмовитися від виступів у Національній лізі, обмежилися командою у Вищій лізі. Після двох років у казахському Атирау взялися за створення баскетбольної академії, де я погодився стати її головним тренером.

Наскільки серйозним був рівень цієї академії?

Це була обласна академія. У ній займалося 450 дітей. Щоб ви розуміли: для Казахстану 450 дітей, які займаються баскетболом у 300-тисячному місті, це достатньо багато. Оглядаючись назад, можу стверджувати, що нам вдавалося демонструвати непогані результати, а ще вдалося зберегти дружні стосунки з Булатом Мухамбеткалієвим навіть після від’їзду з Казахстану. Ми з ним спілкуємося, він говорить, що в будь-який момент готовий мене прийняти знову.

Ви ж не лише клубний тренер, а й маєте досвід роботи зі збірною Казахстану. Розкажіть про особливості роботи у збірній.

Після того, як наша команда перемогла в чемпіонаті Казахстану U-18 мене запросили очолити збірну у цій віковій категорії. На чемпіонаті Азії у 2016 році нам не вдалося продемонструвати хороших результатів, адже будьмо відвертими: Казахстан – не баскетбольна держава. Особливо у порівнянні з тими ж Китаєм, Японією, Іраном. Наступного року я вже був головним тренером чоловічої збірної.

За рік Вам вдалося перейти від юніорів до дорослої, головної команди країни.

У них є своя специфіка. У нас не було якихось попередніх зборів, зібралися лише безпосередньо перед Кубком Азії-2017, що проходив у Бейруті. За півтори місяці до турніру зустрілися у Казахстані, потім продовжили підготовку у Вірменії. У Лівані потрапили в важку групу. Це був перший турнір, де азійські країни об’єднали з Океанією. Потрапили у групу з господарями турніру – ліванцями, Новою Зеландією та Південною Кореєю. На жаль, програли усі матчі та не вийшли далі, однак хлопці набралися безцінного досвіду. Після турніру припинили співпрацю. Звісно хотіли виступити краще, хоча й не було конкретних цілей щодо виходу в наступну стадію.

Розмовляючи про Львів, Ви відзначали нестачу тренерських кадрів. При згадках про роботу в Казахстані Ви говорите не про місцевих наставників. Там теж є ця проблема?

Як вже підмічав, Казахстан – не надто баскетбольна держава. Тренери там запрошені. В тому ж Атирау головним тренером в минулому сезоні був серб, в Астані, з часу заснування команди у 2011 році, змінилося чимало тренерів різних національностей. Астана – більше політичний проект, ніж просто клуб, тому і цілі та завдання там набагато амбіційніші.

Чим займалися після завершення контракту зі збірною Казахстану?

Ще рік пропрацював в академії в Атирау з молоддю. А потім надійшла пропозиція від «Черкаських мавп», на яку я з радістю пристав. Взагалі Черкаси – перше місто, після рідного Кременчука, де довелося працювати. А першою моєю роботою була посада старшого тренера в Кременчуцькій ДЮСШ, де серед моїх учнів був і теперішній голова Львівської міської федерації баскетболу Дмитро Крамар. Його тренував протягом двох років. Після стількох років захотілось додому. Адже впродовж восьми років міг лише на відпустку вирватись до України.

Коли у Вас з’явилася можливість повернутися в Україну?

У сезоні 2017/18, фактично посеред сезону, у дублерів «Черкаських мавп», які грають у Вищій лізі, тренер пішов у Одесу. Саме тоді зі мною зв’язалися, але одразу зірватися я не зміг.  Сказав тоді, що якщо інтерес у мені не зникне до кінця сезону – я з радістю пристану на цю пропозицію. Баскетбол у Черкасах уже налагоджений, в клубі кожен на своєму місці. Тому працювалося там легко. У 2004 році, коли я приходив в «Черкаські мавпи», клуб тільки починав своє встановлення. Тоді мені довелося попрацювати у Першій лізі, а після я перейшов у Южний.

Розкажіть про Вашу роботу в «Хіміку».

Перший сезон відпрацював там спеціалістом по роботі з молоддю. Основний вік з яким ми працювали – 15-16 років. У наступному сезоні перейшов у «Хімік-2», який виступав у Вищій лізі асистентом головного тренера. Багато гравців з того складу зараз виступають у різних командах Суперліги. Южненці тим і славляться, що проводять хорошу селекцію: як серед гравців, так і спеціалістів у тренерський склад.

Де ще довелося попрацювати в Україні?

Розпочинав тренерську діяльність у інституті фізичної культури, в той час коли свої перші кроки у баскетболі робили брати Кривичі, брати Шкурупії та інші відомі баскетболісти. Після закінчення інститут повернувся у рідний Кременчук, де працював з дітворою, а ще допомагав тренеру Солдатенкову Олексію з дорослою командою «СКА-КрАЗ», яка тоді грала у  Першій лізі. У баскетбол починав грати теж вдома. Взагалі вибору великого не було: старший брат теж займався, а він на 10 років старший. Тому від мого народження в домі були м’ячі та якось так закрутилося.

Ви чимало розповіли про Ваш тренерський досвід. А як щодо вашої ігрової кар’єри? Де довелося пограти?

По поверненню в Кременчук виступав граючим тренером у Першій лізі. Мені тоді було 24 роки. Вдень тренував дітей у спортивній школі, а ввечері тренувався з дорослою командою. Хоча дорослою назвати її можна було тільки умовно: у складі було тільки декілька хлопців старших, решта – юнаки 16-18 років.

Вам вдалося попрацювати, мабуть, з сотнями гравців. Кого вважаєте своїм найкращим вихованцем?

Дуже радий за свого старшого сина Ярослава. Він вже декілька років грає за БК Одеса. Хоча й травма руки, яку Ярослав отримав ще в юнацькому віці, не дозволила повністю реалізувати свій потенціал. Все одно я дуже радий за те яким гравцем і якою людиною він став. З тих, кого тренував у Кременчуці, ніхто не став гравцем екстра-класу. Набагато важливіше, що кожен з них пограв на своєму рівні та залишив спорт частиною свого життя. У Казахстані є один гравець, якого я відшукав у Караганді, запросив у академію в Атирау. Зараз він гравець провідного клубу країни – «Астани» та отримує виклики у збірну.

Ким би Ви стали, якби не баскетбол?

Я у баскетболі з семи років. Грав на вулиці, займався на уроках фізкультури у школі, а потім і на секції. У той час в місті ще було на дуже хорошому рівні розвинене веслування. Тому займався би веслуванням на байдарках чи каное. Зараз з товаришами можемо зібратися на сплав по Сіверському донцю: природа, шашлики – краса. Знаю, що у Львові драгонбот популярний, в Хіміку вперше дізнався про такий вид спорту. Теж цікаво спостерігати.

Любите у вільний час переглядати баскетбол? За якими чемпіонатами слідкуєте?

В Україні слідкую практично за всіма чемпіонатами. Суперлігу звісно, Вищу та Першу. Знаходжу час і на молодіжні змагання: в Черкасах, до прикладу, є команди в усіх вікових категоріях. Починаючи з 2002 року народження і завершуючи 2008/2009. Намагався вживу переглянути всі матчі ВЮБЛ, які відбувалися в Черкасах. Теж стежу за всіма збірними. От у U-20 та U-18 є по два вихованці черкаського баскетболу.

Першу частину інтерв’ю читайте тут.

Львівська федерація баскетболу

Leave a Reply