Ерудит львівського баскетболу. Знайомимо з легендарним Анатолієм Заверікіним

Ім’я Анатолія Заверікіна вже понад 50 років пов’язане з львівським баскетболом. Він – тренер головної чоловічої команди міста «Львівської політехніки»,  доцент кафедри фізичного виховання, Заслужений тренер України та суддя міжнародного класу.

Анатолій Миколайович підходить до шафи з десятками нагород. З верхньої полиці не без зусиль дістає найбільш незвичну серед усіх – велику бронзову статуетку баскетболіста  з гравіюванням французькою мовою.

– В 1993 нас запросили на змагання серед кадетів в Францію, – згадує тренер, роздивляючись фігурку.  – Ми здобули перше місце. І перемога стала історичною, бо це були перші міжнародні змагання «Львівської політехніки».  По суті, з цього все й почалось.

У цьому невисокому чоловіку навряд чи можна впізнати бравого баскетболіста, який все своє життя присвятив цьому виду спорту. Але! Подумати тільки – йому 77, і 65 з них – в баскетболі. Історія Анатолія Заверікіна варта того, аби за нею зняли фільм. В ньому знайшлося б місце і драмі, і мотивації і абсолютній вірі у свою справу та в людей.

Він народився в 1941-му році на Одещині. В шестирічному віці переїхав з родиною до Львова. В 12-ть років невисокий юнак записався в секцію баскетболу Палацу дітей залізничників, і вже за кілька років поїхав на першість СРСР серед Міністерств шляхів сполучення. Згодом хлопець потрапив до збірної школярів України, в складі якої виступав на Спартакіадах.

Будучи десятикласником Заверікін отримав запрошення грати в львівському баскетбольному клубі «Спартак». Разом з командою виграв чемпіонат області, а згодом і України.

Після закінчення школи юнак вступив в Інфіз, потрапив у склад збірної України і поїхав з командою на тренувальні збори в Ялту. Повернувшись до Львова Анатолій почав грати в місцевому «СКА».  В складі цієї команди завоював Кубок України і в свої 23 роки став майстром спорту Радянського Союзу. І хоч студент мав зріст 179 сантиметрів, йому вдалось підкорити тренерів та функціонерів швидкістю і результативністю.

Провідні українські команди запрошували його до себе, пропонуючи чудові умови, але керівництво львівського «Авангарду» зуміло втримати Зеверікіна в рідному місті. Команда виділила амбітному гравцю квартиру.

Виступаючи за «Авангард», у 1965-му році Анатолій Миколайович став викладачем кафедри фізвиховання Львівського політехнічного інституту. Спочатку  він тренував тільки другу команду університету і виступав за основу студентів. В її складі, будучи тренером, Заверікін чотири рази в якості капітана збірної львівської області брав участь у всеукраїнських Спартакіадах і щоразу команда потрапляла у п’ятірку кращих.

Головне «дітище» Анатолія Миколайовича – баскетбольний клуб «Львівська політехніка». Вся його тренерська кар’єра пов’язана з цією командою і він, як ніхто інший, знає її історію та береже традиції.

Інститут «Львівська Політехніка» отримав статус державного університету тільки у 1993-му році, напередодні свого 150-річчя. Хоч при інституті завжди була баскетбольна команда, офіційний статус вона отримала тільки в 1994-му.

– Юрій Рудавський тоді ще був завідуючим кафедри вищої математики, – говорить Анатолій Заверікін. – До того як стати ректором,  він ходив по кафедрах і презентував свій план роботи. Раніше ж не було 14 інститутів, був тільки один інститут – «Львівська політехніка» і багато кафедр. Так от,  я тоді кажу йому: «Юрій Кирилович, от в Америці професійний баскетбол черпає всі ресурси зі студентського баскетболу. Ті, хто пройшов студентський баскетбол, роблять кар’єру в профі. Як ви ставитесь до того, аби в нас офіційно створити університетську команду?». І він дав мені слово – команда буде.


Анатолій Миколайович гортає сторінки книги з викладацьким складом університету і показує світлини людей, які мали стосунок до команди. Їх багато. За всю історію клубу він пам’ятає кожного. Далі дістає кілька маленьких книг-буклетів, які видаються університетом спеціально до річниць. Відкриває ту, що була написала до десятиріччя клубу. Повільно гортає і згадує імена всіх баскетболістів на світлинах, всіх функціонерів, журналістів. Показує людей, які займались розробкою того самого логотипу і друком афіш та буклетів.

В історії команди були періоди, коли Анатолій Миколайович поступався місцем головного тренера для запрошених спеціалістів, які тренували Суперлігову «Політехніку-Галичину». Однак, увесь час він незмінно залишався в структурі клубу як помічник тренера, або ж як тренер дублюючого складу.

В 2016-му «Львівську політехніку» очолив  один з найіменитіших вихованців Заверікіна – Ярослав Зубрицький. Анатолій Миколайович зайняв пост його помічника. Тепер Заверікін передає Зубрицькому не просто баскетбольні знання, а вчить усіх тонкощів тренерської справи.

– Мені вже 77 років, – щиро посміхнувшись каже Анатолій Миколайович. –  В принципі, я і сам ще можу провести тренування. Але прийшов час, коли  треба було готувати людину, яка б продовжила мій шлях, яка б берегла ті всі традиції «Львівської політехніки». І я знайшов. Я ніколи не боявся якоїсь конкуренції, чи того, що мене хтось замінить. Так, я міг йому сказати: «Давай, будеш мені допомагати», але сказав: «Вчись. А я буду допомагати тобі». І він справляється. Я допомагаю йому в деяких моментах. Я в нього вірю. Згадую, коли я сам тільки прийшов в команду, будучи вже майстром спорту, маючи за спиною безліч досягнень – мені дали тільки другу команду. Головним тренером команди тоді був грузин, а я грав у нього ще за студентів.  До 40 років я виходив грати за студентську команду.   В 1965-му році могли викладачі грати, це зараз вже все інакше.

Анатолій Миколайович каже, що дисциплінованість гравців за тих часів, коли він тільки починав тренувати і зараз – не надто відрізняється. Мовляв, спортсмени – це спортсмени. З дисципліною все гаразд. Однак, зізнається, що гравцям важко поєднувати навчання і професійний спорт.

– В нас грають хлопці, які здобувають серйозну освіту, це ж технічний ВУЗ, – каже Анатолій Миколайович. – Вони мають вчитись старанно і не можуть пропускати навчання через спорт. При цьому грають в Вищій лізі. Мають два тренування в день і матчі по вихідних. Це складно. Не думаю, що є ще такі приклади в нашій країні, щоб студенти технічного ВНЗ грали на такому рівні. Мені іноді доводиться говорити з викладачами, аби їм продовжували сесію, або складали індивідуальний графік. Нам йдуть назустріч.

автор: Лія Зелінська

Leave a Reply